El innen, merengés, őszi felleg!
Ébredő tavasz napja van ma!
Vagy a gond között s a kínok mellett
Elsorvad a nyár zsenge sarja?

Nem! Könnyek közt majd mosolyra lelek,
Keservem közt majd dalom zeng és
Bár reményem sincs, így is remélek, -
Élni vágyom! El bús merengés!

Ültetek én tar, szikár ugarba
Sokszínű, tarka virágokat,
Ültetek én virágokat hóba,
S bús könnyem öntözi azokat.

És e forró könnyek feltörik mind
A jeges, rideg, durva kérget,-
Talán a föld virágot hajt, s eljön így
Hozzám is a kedves kikelet...

Hatalmas visszagördülő követ
Vonszolok folyton kovahegyre,
És bár viselem e roppant terhet,
Boldog énekem tör fel egyre.

[Messze hangzik vígan zengő dalom,
A kétség szétrebben idővel,-
Talán megszelídül a vad orom,
S felérek én e súlyos kővel.]

Ha sötét éjen nem tudom szemem
Lehunyni, az eget nézve még,
Csak a hajnalcsillagot keresem,
Komor éjek fényes hercegét.

[Hű szívem nem pihen meg percre sem,
Habár sötétség vesz is körül,
Nem csügged akkor sem, ha már érzem:
Keblemre a halál nehezül.

Szemem előtt mindig a magas ég,
Egyszer a bús felleg felderül,
Talán a csillag csodás fényt szór szét,
S e fényár erőt ad legbelül.

Keblemre halál nehezül, konok,
A földre homályos köd borul,
De szívem megint csak föl-földobog,
S talán a bősz árny így elvonul.]

Igen! Könnyek közt mosolyra lelek,
Keservem közt víg dalom zeng és
Bár reményem sincs, így is remélek,
Élni fogok! El zord merengés!

(1890)

Леся Українка:

Contra spem spero !

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть - і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

[Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, -
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.]

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

[Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.

Буде погляд мій вельми палати,
Може, згинуть всі хмари сумні,
Може, зірка, як буде сіяти,
Ясний промінь пошле і мені.

Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мла,
Але дужче заб'ється серденько,
Може, лютую смерть подола.]

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!

(1890)

Jegyzet: fordításom nem csak a kanonikus, hanem az első kiadásban szereplő- és a kéziratban fennmaradt szövegrészeket is tartalmazza. Ezek a részek []-jellel vannak jelölve.